Продовжуємо нариси про героїчних Пластових Сеніорів.
др. Тато
СКОБ!
“На лицарську честь і на предківську славу…”
На Вічну Ватру відійшов друг Іван Гавдида.
Відійшов той, кого друзі знали як “Гетьмана”, “Сіроманця”, “Лісового”.
Відійшов, як на полі бою – не сказавши останнього “прощай, друже!” і не отримавши у відповідь “прости, друже!”
Іван загинув на полі новітнього політичного бою за справу Української Нації та Держави. Він до останку виконав Пластову Присягу і Пластовий Обіт.
Чи такими є українські герої?
Очевидно, такими. Вони прості у повсякденному спілкуванні, сміються і жартують так само, як і ми. Вони дискутують і бувають запальні. А в той же час висловлюють концептуальні ідеї та ідеалістичні судження про перспективи національного життя. Їм не чуже все людське, що змушує їх сприймати пересічно і пересічно не цінувати. Але вони здатні на надлюдські зусилля і вчинки у критичну годину чи принципову для їхнього світовідчуття мить. Завдяки такій готовності вони стають Героями в людській пам’яті. Але стають вже потім, після смерті, коли наші оцінки розчулюють нас самих і вже не тішать їхнього слуху, бо їхній дух вже вийшов поза межі наших земних відчуттів.
Ми не навчені цінувати наших друзів при житті, коли наша оцінка та наша підтримка додає їм сил у боротьбі. Ми не навчені дріб’язок і деталь зменшити до рівня незаступимості цілі. Учімося цьому, і наші сили помножаться стократ! Цінуймо кожного, хто прямує в одному керунку із нами, і людське дріб’язкове сприймаймо як людське, а високе і цілеве – як прояв Божого, надлюдського і героїчного.
Насправді нас небагато. Тож бережімо і цінуймо один одного. І тоді Господь буде справедливим до наших цілей і нашої боротьби.
Іван був таким. Він був з нами і був людським. А сьогодні нам бракує його. І вже сьогодні ми цінуємо його і сподіваємося на Божу милість до нього, співзвучну нашим почуванням...
Іван Гавдида народився 20 вересня 1966 року в селі Саранчуки Бережанського району Тернопільської області. За віровизнанням греко-католик. Навчався у школі рідного села. Вищу освіту здобув, закінчивши у 1990 році Тернопільський педагогічний інститут. Вчителювати повернувся до рідних Саранчуків.
У Пласті з червня 1991 року. Пластову Присягу склав цього ж року в селі Прошова Тернопільської області. Відбув Крайові вишколи зв’язкових ч. 1 (13-15 вересня 1991 року, Львів) та виховників УПЮ ч. 4 (12-16 грудня 1991 року, Тернопіль).
Пластун-сеньйор. Носив пластове псевдо «Гетьман».
Виховник пластового гуртка “Колобки” в рідному селі Саранчуки, перший зв’язковий куреня УПЮ ім. Дмитра Мирона-“Орлика” (Бережани), Голова Станичної Пластової Ради Станиці Бережани.
Активний учасник відновлення Пласту в Україні. Зокрема, займався організацією Пласту на Буковині – проводив на місці вишколи виховників юнацтва, у результаті чого були створені пластові осередки в Чернівцях та Кіцмані.
Засновник та курінний куреня УСП “Вовча Ліга” у 1992-1997 роках. Відтак з 1997 виконував обов’язки Голови Ради Честі куреня.
Багаторічний комендант та член проводів пластових таборів. У 1991 році вів ділянку картографії в таборі “Лисоня”, у 1992 році — в таборі “Клич лицарів”; у цьому ж році брав активну участь в організації і проведенні новацького табору “Слідами предків” недалеко його рідного села, в с. Завалів Підгаєцього району Тернопільської обл. У 1993 році – комендант юнацького табору “Дух давнини”, у 1994 році – комендант радіотабору “Карпатська хвиля” на Соколі. Зі слів друга Івана відомо, що загалом він був учасником та організатором близько 20 пластових таборів. Брав участь у Ювілейній Міжкрайовій Пластовій Зустрічі (ЮМПЗ), що проходила у 2002 році в селі Свірж.
Тернополяни знають друга Івана ще з часів заснування товариства «Вертеп». Цей гурт почав свою діяльність до створення Руху. Жителі з цікавістю слухали їхні духовні та патріотичні співи. Ближче з Іваном познайомився в 1991 році, коли таборували в с. Базниківка. Це десь так 1,5 км від Саранчуків. Другові Іванові була цікава система та метода Пластової діяльности. Він кожний день приходив в наш табір «Лисоня». Брав участь у Вогниках та ватрах. Саме в цих заходах він природно виражав себе у співах та жартах. Наступна наша зустріч відбулася в 1992 році в селі Завалові, де я був комендантом новацького табору «Слідами Предків». Ми здійснили спільну мандрівку в урочище Затурин. Урочище Затурин це місце славного бою УПА.
https://picasaweb.google.com/o19b45/EgftTE?authkey=Gv1sRgCIuKoO2ziKfOqAE#
Тут полягло багато повстанців. На світлині якраз бачимо урочистий момент біля Хреста. Він був ініціатором та організатором творення старшопластунського куреня «Вовча Ліга». Значна кількість членів цього куреня були вихідці із 13-го Куреня УПЮ(Тернопіль). Я як зв’язковий 13-го Куреня намагався залучити юнацтво до Куреня ЦМ. На цій основі ми ніколи із Іваном не конфліктували. Навпаки я був дуже радий, що моє юнацтво переходить високопрофесійні, дещо екстремальні табори друга Гетьмана. Подальша доля Куреня «Вовча Ліга» дещо ускладнилась через політичне спрямування. Друг Іван проводив велику та широкопланову діяльність і як депутат. Йому була притаманні рішучость та безкомпромісність. Можливо, саме це відбилося на Його подальшій долі. Він нам запам’ятався завжди усміхненим, щиросердим та доброзичливим. Нехай Господь має Його в своїй опіці.
Друг Тато(Курінь ЦМ)
четвер, 16 червня 2011 р.
Дзіргач
Надіюсь, що Пластуни значно доповнять подану інформацію.
З повагою др. Тато
СКОБ!
ДЗІРГАЧ
Одним із перших хто виношував ідею відбудови «Сокола» був Юліан Воробкевич (Дзіргач). Світлини можна побачити за адресою:
https://picasaweb.google.com/o19b45/EgftTE?authkey=Gv1sRgCIuKoO2ziKfOqAE#
Ми з другом Кульбасом часто бували в друга Дзіргача в гостях та вели розмови про відновлювальні роботи на Соколі. Саме в ті часи ми почали створювати наш курінь «Целібат Мурлики».
ПЛАСТОВА ДІЯЛЬНІСТЬ. Вступаючи екстерном до української гімназії в Станіславові, тут же зразу стає пластуном 11-го Юнацького Куріня ім. гетьмана Івана Мазепи. В старшому віці у Львові стає членом 3-го Куріня старших пластунів «Лісові Чорти». Ідеї закладені в Українському Пластовому Уладі - вірність Богові й Україні - були дороговказом протягом всього його життя. За ці переконання в нагороду відвідав тюремні камери львівських «Бригідок». Згодом, після «визволення», йому довелось побувати у віддалених місцях Находки, Магадану…
БУДІВНИЧИЙ. В минулому навчався на будівельному факультеті Данцігської Політехніки та по закінченні студій з дипломом інженера-будівельника повернувся до Львова. Розповів нам про один із цікавих проектів, який йому вдалося зреалізувати в Моршині. Дзіргач був будівельник і намагався розробити деяку документацію та давав багато цінних порад. Саме тоді він заклав нам в душу велич Пластового Єрусалиму.
Усвідомлення того, що в минулому на знаменитій Сокольській світлині Дзіргач знаходився поруч із Романом Шухевичем, зобов′язувало нас із Кульбасом ставитись із трепетом до всіх пропозицій Дзіргача. Після спілкування ми не спішили додому, а багато говорили про цю велику людину і Кульбас сказав мені: «Богдане, він так проникливо подивився мені в очі, коли ішла мова про «Сокіл», я ніколи собі того не прощу, якщо ми не доведемо цю справу до кінця!». В архіві Кульбаса мабуть збереглись нотатки та креслення, виконані Дзіргачем.
ПРОФЕСУРА. Мою увагу привабила світлина 1934 року. На цій світлині - молоді Пластуни Кооперативи Інженерських Робіт. Крім Дзіргача я побачив ще одну знайому особу професора Юрія Величка, котрий в кінці 60-х років викладав мені в Львівській Політехніці теорію матричних числень. На той час це була досить новітня проблематика. На жаль, теперішня молодь дуже багато втрачає, не маючи спілкування із видатними професорами-пластунами, такими як Юрій Величко, Юрій Сітницький, Богдан Гаврилишин, Теодосій Самотулка. Я чимось ототожнював Дзіргача саме з цими професорами.
УСО ПЛАСТ, УНПО ПЛАСТ. Не лише політичні партії, але і Пласт «пережив» процеси розколу на УСО та УНПО Пласт. Друг Юліан дуже переживав ці нездорові процеси. Ми багатократно обговорювали цю проблему. Він вмів зберігати тактовність у взаємовідносинах та спілкуванні. Головне, що він не був категоричним. Лише тепер ми можемо впевнено сказати, що Пласт пішов правильним шляхом. Дзіргач це була людина з когорти великих.
РОДИНА. Часто з нами спілкувалася дружина Дзіргача «Піноккіо», котра неодноразово відвідувала Сокіл та при першій ліпшій нагоді відвідувала нас або запрошувала до себе в гості. Коли Дзіргач відійшов на Вічну Ватру, то я як Булавний Сеніорату взяв участь в похованні разом із своїми новаками. В часописі «Цвіт України» було помилково вказано місце захоронення на Личаківському цвинтарі. В дійсності друг Дзіргач спочиває на одному із приміських цвинтарів Львова.
Друг Тато, травень- 2011 р.
З повагою др. Тато
СКОБ!
ДЗІРГАЧ
Одним із перших хто виношував ідею відбудови «Сокола» був Юліан Воробкевич (Дзіргач). Світлини можна побачити за адресою:
https://picasaweb.google.com/o19b45/EgftTE?authkey=Gv1sRgCIuKoO2ziKfOqAE#
Ми з другом Кульбасом часто бували в друга Дзіргача в гостях та вели розмови про відновлювальні роботи на Соколі. Саме в ті часи ми почали створювати наш курінь «Целібат Мурлики».
ПЛАСТОВА ДІЯЛЬНІСТЬ. Вступаючи екстерном до української гімназії в Станіславові, тут же зразу стає пластуном 11-го Юнацького Куріня ім. гетьмана Івана Мазепи. В старшому віці у Львові стає членом 3-го Куріня старших пластунів «Лісові Чорти». Ідеї закладені в Українському Пластовому Уладі - вірність Богові й Україні - були дороговказом протягом всього його життя. За ці переконання в нагороду відвідав тюремні камери львівських «Бригідок». Згодом, після «визволення», йому довелось побувати у віддалених місцях Находки, Магадану…
БУДІВНИЧИЙ. В минулому навчався на будівельному факультеті Данцігської Політехніки та по закінченні студій з дипломом інженера-будівельника повернувся до Львова. Розповів нам про один із цікавих проектів, який йому вдалося зреалізувати в Моршині. Дзіргач був будівельник і намагався розробити деяку документацію та давав багато цінних порад. Саме тоді він заклав нам в душу велич Пластового Єрусалиму.
Усвідомлення того, що в минулому на знаменитій Сокольській світлині Дзіргач знаходився поруч із Романом Шухевичем, зобов′язувало нас із Кульбасом ставитись із трепетом до всіх пропозицій Дзіргача. Після спілкування ми не спішили додому, а багато говорили про цю велику людину і Кульбас сказав мені: «Богдане, він так проникливо подивився мені в очі, коли ішла мова про «Сокіл», я ніколи собі того не прощу, якщо ми не доведемо цю справу до кінця!». В архіві Кульбаса мабуть збереглись нотатки та креслення, виконані Дзіргачем.
ПРОФЕСУРА. Мою увагу привабила світлина 1934 року. На цій світлині - молоді Пластуни Кооперативи Інженерських Робіт. Крім Дзіргача я побачив ще одну знайому особу професора Юрія Величка, котрий в кінці 60-х років викладав мені в Львівській Політехніці теорію матричних числень. На той час це була досить новітня проблематика. На жаль, теперішня молодь дуже багато втрачає, не маючи спілкування із видатними професорами-пластунами, такими як Юрій Величко, Юрій Сітницький, Богдан Гаврилишин, Теодосій Самотулка. Я чимось ототожнював Дзіргача саме з цими професорами.
УСО ПЛАСТ, УНПО ПЛАСТ. Не лише політичні партії, але і Пласт «пережив» процеси розколу на УСО та УНПО Пласт. Друг Юліан дуже переживав ці нездорові процеси. Ми багатократно обговорювали цю проблему. Він вмів зберігати тактовність у взаємовідносинах та спілкуванні. Головне, що він не був категоричним. Лише тепер ми можемо впевнено сказати, що Пласт пішов правильним шляхом. Дзіргач це була людина з когорти великих.
РОДИНА. Часто з нами спілкувалася дружина Дзіргача «Піноккіо», котра неодноразово відвідувала Сокіл та при першій ліпшій нагоді відвідувала нас або запрошувала до себе в гості. Коли Дзіргач відійшов на Вічну Ватру, то я як Булавний Сеніорату взяв участь в похованні разом із своїми новаками. В часописі «Цвіт України» було помилково вказано місце захоронення на Личаківському цвинтарі. В дійсності друг Дзіргач спочиває на одному із приміських цвинтарів Львова.
Друг Тато, травень- 2011 р.
середа, 15 червня 2011 р.
Галицький Лицар
По просьбі Булавної УПС подруги Галини продовжую нариси
про наших героїчних Сеніорів.
др. Тато
СКОБ!
ГАЛИЦЬКИЙ ЛИЦАР.(ВОЛОДИМИР КАШИЦЬКИЙ).
Саме наша булава надала др. Володимиру статус Сеніора. Цікаво, що на Булаву прийшов цілий гурт сеніорів щодо легалізації др. Кашицького. Справа була успішно полагоджена. Пригадую Його слова: «Якою буде Україна, залежить від нас – старих і від вас - молодих. Ми її будуємо. І якою збудуємо, такою вона і буде. Нема більшого раю, ніж Україна, лише треба вміти жити».
« Я вже старий, але ще дорівнюю молодим. Усе то дала мені праця. А щоб мати охоту до праці, треба мати ціль. А ціль у нас – відбудувати Україну. У нас чудова молодь, але їй потрібна допомога. Треба виховувати строго. Чи то дівчина, чи то хлопець – мусять бути готовими до всього. Як нас виховував Пласт. Для мене Україна – це найбільша любов у житті. І вона зовсім не згасла, а лише поглибилася. Мені дороге все: і малярство українське, і музика, і все інше. Вороже ставлюсь лише до ворогів мого народу: чи то українці, чи чужинці.
А що в житті мені все вдається, бо я українець, людина вперта. І хоч життя не є легким, але чим воно важче, тим приємніше. Все, що я роблю – для УКРАЇНИ!»
Ось його звершення: став фундатором хору української молоді імені 1000-ліття хрещення України-Русі, ініціатор випуску Варшавським монетним двором пам’ятних медалей з нагоди 1000-ліття Хрещення, пам’ятних значків із зображенням Т. Шевченка, І. Франка, різноманітних відзнак із національною символікою. Для школи кобзарського мистецтва в місті Ірпінь купує будинок, допомагає фестивалю «Червона Рута», товариству «Надсяння», видавництву «Червона Калина». Допомагає обдарованим митцям та спортсменам. Всі добре знають його кафе-піцерію «Кастелярі», модернізацію Митної площі, меморіальний комплекс Січовим Стрільцям на Янівському кладовищі.
Все це здійснив пластовий сеніор Володимир Кашицький. Особа, котра втратила на війні обидві руки. В попередньому розділі йшла мова про таких же людей, які в повоєнному часі були знищені сотнями тисяч. Усіх скалічених хто просив милостиню відправлено на північний острів, де в короткому часі вони загинули. Друг Володимир пожив у Польщі, котра надала йому можливість утвердитись та ще й допомогти багатьом іншим. Із другом Володимиром тісно співпрацював В’ячеслав Стебницький. Надіюсь, що Він значно розширить перелік усіх добрих справ для Пласту та України нашого незабутнього друга пластового сеніора Володимира Кашицького.
Родився в 1913 році в с. Підбуковина, недалеко від Перемишля.
Був серед ініціаторів заснування товариства «Плай».
У 1939 році Його заарештовує енкаведе і знайомить із безмежними просторами Сибіру.
Вступив у Польську армію і в 1944 році, важко поранений під Варшавою, втратив обидві руки.
В 1993 році повернувся на Україну.
Вже біля 10-ти років як його немає з нами.
Вчора намагався попасти до сайту «100 видатних Пластунів» щоб дізнатися, чи туди занесено Його ім’я. Певний, якщо там немає його імені, то воно буде туди занесене.
Друг Тато
про наших героїчних Сеніорів.
др. Тато
СКОБ!
ГАЛИЦЬКИЙ ЛИЦАР.(ВОЛОДИМИР КАШИЦЬКИЙ).
Саме наша булава надала др. Володимиру статус Сеніора. Цікаво, що на Булаву прийшов цілий гурт сеніорів щодо легалізації др. Кашицького. Справа була успішно полагоджена. Пригадую Його слова: «Якою буде Україна, залежить від нас – старих і від вас - молодих. Ми її будуємо. І якою збудуємо, такою вона і буде. Нема більшого раю, ніж Україна, лише треба вміти жити».
« Я вже старий, але ще дорівнюю молодим. Усе то дала мені праця. А щоб мати охоту до праці, треба мати ціль. А ціль у нас – відбудувати Україну. У нас чудова молодь, але їй потрібна допомога. Треба виховувати строго. Чи то дівчина, чи то хлопець – мусять бути готовими до всього. Як нас виховував Пласт. Для мене Україна – це найбільша любов у житті. І вона зовсім не згасла, а лише поглибилася. Мені дороге все: і малярство українське, і музика, і все інше. Вороже ставлюсь лише до ворогів мого народу: чи то українці, чи чужинці.
А що в житті мені все вдається, бо я українець, людина вперта. І хоч життя не є легким, але чим воно важче, тим приємніше. Все, що я роблю – для УКРАЇНИ!»
Ось його звершення: став фундатором хору української молоді імені 1000-ліття хрещення України-Русі, ініціатор випуску Варшавським монетним двором пам’ятних медалей з нагоди 1000-ліття Хрещення, пам’ятних значків із зображенням Т. Шевченка, І. Франка, різноманітних відзнак із національною символікою. Для школи кобзарського мистецтва в місті Ірпінь купує будинок, допомагає фестивалю «Червона Рута», товариству «Надсяння», видавництву «Червона Калина». Допомагає обдарованим митцям та спортсменам. Всі добре знають його кафе-піцерію «Кастелярі», модернізацію Митної площі, меморіальний комплекс Січовим Стрільцям на Янівському кладовищі.
Все це здійснив пластовий сеніор Володимир Кашицький. Особа, котра втратила на війні обидві руки. В попередньому розділі йшла мова про таких же людей, які в повоєнному часі були знищені сотнями тисяч. Усіх скалічених хто просив милостиню відправлено на північний острів, де в короткому часі вони загинули. Друг Володимир пожив у Польщі, котра надала йому можливість утвердитись та ще й допомогти багатьом іншим. Із другом Володимиром тісно співпрацював В’ячеслав Стебницький. Надіюсь, що Він значно розширить перелік усіх добрих справ для Пласту та України нашого незабутнього друга пластового сеніора Володимира Кашицького.
Родився в 1913 році в с. Підбуковина, недалеко від Перемишля.
Був серед ініціаторів заснування товариства «Плай».
У 1939 році Його заарештовує енкаведе і знайомить із безмежними просторами Сибіру.
Вступив у Польську армію і в 1944 році, важко поранений під Варшавою, втратив обидві руки.
В 1993 році повернувся на Україну.
Вже біля 10-ти років як його немає з нами.
Вчора намагався попасти до сайту «100 видатних Пластунів» щоб дізнатися, чи туди занесено Його ім’я. Певний, якщо там немає його імені, то воно буде туди занесене.
Друг Тато
Воєнні лихоліття
Мій дідо був у 1-у Подільськиму полку УГА. Згодом, під кінець 30-тих років, побував у концтаборі «Береза Картузька».
Вуйко Стах був у польській армії і з початком німецько-польської війни повернувся додому, і - як мій тато кепкував над старшим братом - в одних підштаниках. Згодом трагічно загинув.
На початку 40-го року повернувся з карело-фінського фронту вуйко Микола. Після виснажливої праці в каменоломні та незагоєних ран вуйко помер.
Вуйко Влотко вступив в Дивізію Галичина. Згодом провів 25 років на Крайній Півночі.
Усі вищезазначені любили безгранично Україну та підтримували УПА. Більшість хто був в УПА із родини теж послідували на далекі Сибірські простори. Кожна родина має жертв комуністичних режимів
ВИСНОВОК: Теперішні комуністи у владі називають усіх вищезазначених зрадниками. Забуваючи про свої криваві злочини, які значно перевищують злочини фашистів. Надіємось, що колись настане справедливий суд НАРОДІВ і ця комуністична вакханалія закінчиться назавжди.
Друг Тато, ЦМ
Вуйко Стах був у польській армії і з початком німецько-польської війни повернувся додому, і - як мій тато кепкував над старшим братом - в одних підштаниках. Згодом трагічно загинув.
На початку 40-го року повернувся з карело-фінського фронту вуйко Микола. Після виснажливої праці в каменоломні та незагоєних ран вуйко помер.
Вуйко Влотко вступив в Дивізію Галичина. Згодом провів 25 років на Крайній Півночі.
Усі вищезазначені любили безгранично Україну та підтримували УПА. Більшість хто був в УПА із родини теж послідували на далекі Сибірські простори. Кожна родина має жертв комуністичних режимів
ВИСНОВОК: Теперішні комуністи у владі називають усіх вищезазначених зрадниками. Забуваючи про свої криваві злочини, які значно перевищують злочини фашистів. Надіємось, що колись настане справедливий суд НАРОДІВ і ця комуністична вакханалія закінчиться назавжди.
Друг Тато, ЦМ
Як я став Булавним УПС
СКОБ!По просьбі Булавної УПС подруги Галини продовжую нариси
про наших героїчних Сеніорів.
друг Тато
ЯК Я СТАВ БУЛАВНИМ УПС.
На момент виборів я виконував цілу низку обов’язків, а саме: Зв’язковий 13- го Куреня УПЮ, Гніздовий 15-го Гнізда УПН, початок відбудови табору-музею Сокіл. Тому я менше всього планував діяльність у Булаві УПС. На момент голосування мені опонували: В’ячеслав Стебницький та Богдан Генега. Тому я розцінював свої шанси як нульові. До виборів мені доводилося спілкуватися з багатьма львівськими сеніорами при різних Пластових обставинах. Всупереч моїм сподіванням, я отримав переконливу перемогу. Мені навіть не довелось «вишукувати» членів Булави. Працювалося мені легко та просто. Кворум був завжди. Не пропустив жодного засідання КПС. Випустив та розіслав 12 чисел «Вісник Сеніорату». Перевів 2 сеніорських табори на Соколі «Сеніорські Проблеми-1(2)»
про наших героїчних Сеніорів.
друг Тато
ЯК Я СТАВ БУЛАВНИМ УПС.
На момент виборів я виконував цілу низку обов’язків, а саме: Зв’язковий 13- го Куреня УПЮ, Гніздовий 15-го Гнізда УПН, початок відбудови табору-музею Сокіл. Тому я менше всього планував діяльність у Булаві УПС. На момент голосування мені опонували: В’ячеслав Стебницький та Богдан Генега. Тому я розцінював свої шанси як нульові. До виборів мені доводилося спілкуватися з багатьма львівськими сеніорами при різних Пластових обставинах. Всупереч моїм сподіванням, я отримав переконливу перемогу. Мені навіть не довелось «вишукувати» членів Булави. Працювалося мені легко та просто. Кворум був завжди. Не пропустив жодного засідання КПС. Випустив та розіслав 12 чисел «Вісник Сеніорату». Перевів 2 сеніорських табори на Соколі «Сеніорські Проблеми-1(2)»
Григорій Пришляк
СКОБ!
Продовжую по просьбі Булавної Галини друкувати
матеріали про Сеніорів. В подальшому постараюсь не забути інших.
друг Тато
ГРИГОРІЙ ПРИШЛЯК
20 квітня 1913 року народився на терені Австро-Угорської імперії, в Новосілках Буського району на Львівщині.
1935 року поляки швидкими темпами побудували концентраційний табір «Береза Картузька», де утримувались переважно політичні в’язні. Довелось там побувати і другові Григорію. В цьому ж таборі довелося побувати й моєму дідові.
Друг Григорій повернувся з Сибіру в 1971 році, відбувши 25 років совєтських таборів. В 60-х роках йому довелося побувати в Тайшеті, де перебувала й моя мати, котра повернулась додому в 1962 році.
У 1992 році відійшла на Вічну Ватру дружина Григорія Стефанія.
В 1996 році друг Григорій був у Булаві сеніорату. Його відзначала надзвичайна працьовитість і дисциплінованість. Мене вражала невичерпність його енергії та ініціативність. Це одна з основних відзнак, яка характеризує Пластунів довоєнного заприсяження від теперішнього покоління. Я це сприймав як належне: Дід Яків, Богдан Сітницький, Григорій Салевич, Дзіргач, Володимир Кашицький та інші вражали своєю обов’язковістю, самодисципліною. Ніхто ніколи не скаржився на свої болячки.
У 1997 році другу Григорію довелося поховати свого сина Василя. В своєму житті друг Григорій зазнав багато горя та випробувань. Чи не найтяжчим випробуванням є ховати своїх дітей.
Друга Григорія не стало 20.09.2002 року. В теперішній час ми вшановуємо наших Героїв. Надіюсь, що Пластові Сеніори не забудуть наших Славних Героїв, до числа яких належить і друг Григорій. Пропоную Вашій увазі його спогад про мандрівку на Сокіл в 1928-му році.
ГЕЙ ПЛАСТУНИ, ГЕЙ ЮНАКИ!
1928 року нас троє 15-літніх учеників української Академічної гімназії у Львові, в пластових одностроях зібрались на прогулку в Карпати. Це Романів Володимир з Чижикова біля Львова, Сторощук Роман львівський «батяр» і Пришляк Григорій з Новесільк-Ліських повіт Камянка Струмілова.
\ Вихідний пункт село Новосілки і вже на четвертому селі (Убиня, Хренів, Дідилів), що розтяглись понад річкою Думна, легітимує нас, допитує, але не задержує(не арештує) польська поліція постерунку Дідилів.
Пішком добираємось до Львова, це тільки польовими стежками і дорогами та стежками біля залізничного шляху (Підліски, Борщовичі, Вислобоки, Підбірці, Кривчиці). У Львові перепочили й переночували в пластовій домівці по вулиці Бляхарській. Запаси харчові в нас - це хліб і сухарі, трошки крупи, трішки солі, поташу й цукерайку, це для дроблення соленої води. У Романа казан для варива. В кожного з нас наплічник і палиця пластова 1,89 метра, пластовий капелюх, на ногах черевики. В наплічнику білизна, коц.
Грошей ні гроша. У мене на руці вуйків годинник, якого позичив без дозволу. Родичі наші не знають, куди і як надовго ми пішли.
Все пішком. Затримуючись по селах, вступаємо до своїх знайомих товаришів по гімназії або питаємо про інших учеників, там ночуємо і харчуємось (хліб, молоко), бо, звичайно, такі господарства не бідні, треба їм платити за навчання і харч у місті.
У Стрийській пластовій домівці порожньо. Тут ночуємо і відпочиваємо на своїх харчах – та пробиваємось дальше. На відпочинках спалюємось, купаємось в свічі й інших річках.
Станція Брошнів. Ночуємо в стодолі в українця, небагатого дідича. Наймичка приносить нам скромний панський харч, вечерю та сніданок. І, подякувавши, подались вузькою колейкою понад Лімницею до табору Сокіл біля Підлютого.
У таборі примістились з краю в лісі, недалеко від мешкальних куренів. Поставили свій намет і на довгій тичці повісили нашу пластову (51 –го Куреня) малинову Хустку, неначе як прапор, та та подались знайомитись із пластунами. Стрінули і свого зв’язкового ст. пластуна Шаня Старосольского.
Табір платний, а ми без грошей, от так собі окремо. Роман варить кашу (стажувався в кухарки біля старшої сестри), збираємо ягоди в лісі. Намагались ловити рибу, але без успіху. Володя заходить у столову табору часом і з успіхом. Трохи бідуємо із харчами. Табір оголошує набір на три різні мандрівки: на Говерлу, Сивулю і Високу. Найважче на Говерлу, але там мене не приймають, бо замало крепкий. «Ображений» погоджуюсь йти на Сивулю. Отримав дві буханки хліба, якусь консерву до хліба. Для нашого відділку крупу і цукор виділили, і здорові юнаки по черзі це несли.
Отак розв’язалась наша харчова проблема. Роман і Володя лишились в таборі, їх перевели в курені на нічліг і харчування.
Відділ на Сивулю вів ст. пластун зі Станіславова. Нас 22 юнаків переправили через Лімницю через «понтонний» з пластових палиць міст, дехто пройшов в брід, бо міст тріщав. Прогулка в початках жартівлива скоро нас замучила. Подорож в горах для волинян не привична. Скоро втомлює, а тут в додатку напали на нас дощі. Коли опинились на Сивулі – мряка і хмари були нижче нас, й як тільки почало гриміти стрімголов по каменистих схилах, а відтак і комодеревиці(карлові кущі, сосни), подались вниз. Опинились в лісному господарстві(кілька будинків та кілька оберегів на сіно). Там і розмістились на відпочинок і нічліг. Ранком, коли вставали, на нас гостинно лежали наші друзі, бо дощ їх зігнав з країв оборога.
Розігріла нас сонячна погода, підкріпились харчами, а відтак пісні, жарти й спроби створити жартівливу пісню про подорож і чай несолодкий( бо цукор розтанув на дощовій зливі).
Вертаючись до табору, купались в холодній Лімниці чи принагідних потічках. Якось в табір зайшла і польська поліція. На прохідній варті зробили ревізію, пошкодили телефонне сполучення з табором(куреня), дещо сконфіскували, журнали, літературу в таборі. Та в нас все одно дальше йшли заплановані заняття, пластові іспити другої проби деякі розривкові інсценізації, походи до церкви в Підлютому, де часто бував і митрополит Шептицький і кількадесять, а то й більше сімей з дітьми відпочиваючих.
У таборі були і курені з Волині. В початках була в нас пригода, підмочило нас в шатрі. Ми не знали, що гірські зливи відразу й потоки творять й мусили вдруге ставити шатро у відповідному місці, обкопавши його глибшим рівнем для спуску води.
Запам’яталося святочне прощання з табором, інсценізації, співи та прощальні промови. І знову до Брошнева, а там пішки по приблизнознайомих шляхах. Недалеко від Львова задержались у пароха села Поршна о. Возняка. Тут затримали нас його дочки пластунки Марійка, 15 літ(з часом дружина Василя Бандери, який загинув у німецьких лагерях-крематоріях, та молодша Люба, що згодом вийшла заміж за Миколу Лемика(якого німці вбили у Придніпров’ї в 1942 році), а вона ще живе в Іван-Франківську. Тут також причепився до нас польський п’яний поліцай, але був настільки п’яний, що побоявся з нами зв’язуватись.
З Поршни подались домів, а відтак до шкільних обов’язків.
СКОБ! 14 січня 1996 року.
Григорій Пришляк.
Продовжую по просьбі Булавної Галини друкувати
матеріали про Сеніорів. В подальшому постараюсь не забути інших.
друг Тато
ГРИГОРІЙ ПРИШЛЯК
20 квітня 1913 року народився на терені Австро-Угорської імперії, в Новосілках Буського району на Львівщині.
1935 року поляки швидкими темпами побудували концентраційний табір «Береза Картузька», де утримувались переважно політичні в’язні. Довелось там побувати і другові Григорію. В цьому ж таборі довелося побувати й моєму дідові.
Друг Григорій повернувся з Сибіру в 1971 році, відбувши 25 років совєтських таборів. В 60-х роках йому довелося побувати в Тайшеті, де перебувала й моя мати, котра повернулась додому в 1962 році.
У 1992 році відійшла на Вічну Ватру дружина Григорія Стефанія.
В 1996 році друг Григорій був у Булаві сеніорату. Його відзначала надзвичайна працьовитість і дисциплінованість. Мене вражала невичерпність його енергії та ініціативність. Це одна з основних відзнак, яка характеризує Пластунів довоєнного заприсяження від теперішнього покоління. Я це сприймав як належне: Дід Яків, Богдан Сітницький, Григорій Салевич, Дзіргач, Володимир Кашицький та інші вражали своєю обов’язковістю, самодисципліною. Ніхто ніколи не скаржився на свої болячки.
У 1997 році другу Григорію довелося поховати свого сина Василя. В своєму житті друг Григорій зазнав багато горя та випробувань. Чи не найтяжчим випробуванням є ховати своїх дітей.
Друга Григорія не стало 20.09.2002 року. В теперішній час ми вшановуємо наших Героїв. Надіюсь, що Пластові Сеніори не забудуть наших Славних Героїв, до числа яких належить і друг Григорій. Пропоную Вашій увазі його спогад про мандрівку на Сокіл в 1928-му році.
ГЕЙ ПЛАСТУНИ, ГЕЙ ЮНАКИ!
1928 року нас троє 15-літніх учеників української Академічної гімназії у Львові, в пластових одностроях зібрались на прогулку в Карпати. Це Романів Володимир з Чижикова біля Львова, Сторощук Роман львівський «батяр» і Пришляк Григорій з Новесільк-Ліських повіт Камянка Струмілова.
\ Вихідний пункт село Новосілки і вже на четвертому селі (Убиня, Хренів, Дідилів), що розтяглись понад річкою Думна, легітимує нас, допитує, але не задержує(не арештує) польська поліція постерунку Дідилів.
Пішком добираємось до Львова, це тільки польовими стежками і дорогами та стежками біля залізничного шляху (Підліски, Борщовичі, Вислобоки, Підбірці, Кривчиці). У Львові перепочили й переночували в пластовій домівці по вулиці Бляхарській. Запаси харчові в нас - це хліб і сухарі, трошки крупи, трішки солі, поташу й цукерайку, це для дроблення соленої води. У Романа казан для варива. В кожного з нас наплічник і палиця пластова 1,89 метра, пластовий капелюх, на ногах черевики. В наплічнику білизна, коц.
Грошей ні гроша. У мене на руці вуйків годинник, якого позичив без дозволу. Родичі наші не знають, куди і як надовго ми пішли.
Все пішком. Затримуючись по селах, вступаємо до своїх знайомих товаришів по гімназії або питаємо про інших учеників, там ночуємо і харчуємось (хліб, молоко), бо, звичайно, такі господарства не бідні, треба їм платити за навчання і харч у місті.
У Стрийській пластовій домівці порожньо. Тут ночуємо і відпочиваємо на своїх харчах – та пробиваємось дальше. На відпочинках спалюємось, купаємось в свічі й інших річках.
Станція Брошнів. Ночуємо в стодолі в українця, небагатого дідича. Наймичка приносить нам скромний панський харч, вечерю та сніданок. І, подякувавши, подались вузькою колейкою понад Лімницею до табору Сокіл біля Підлютого.
У таборі примістились з краю в лісі, недалеко від мешкальних куренів. Поставили свій намет і на довгій тичці повісили нашу пластову (51 –го Куреня) малинову Хустку, неначе як прапор, та та подались знайомитись із пластунами. Стрінули і свого зв’язкового ст. пластуна Шаня Старосольского.
Табір платний, а ми без грошей, от так собі окремо. Роман варить кашу (стажувався в кухарки біля старшої сестри), збираємо ягоди в лісі. Намагались ловити рибу, але без успіху. Володя заходить у столову табору часом і з успіхом. Трохи бідуємо із харчами. Табір оголошує набір на три різні мандрівки: на Говерлу, Сивулю і Високу. Найважче на Говерлу, але там мене не приймають, бо замало крепкий. «Ображений» погоджуюсь йти на Сивулю. Отримав дві буханки хліба, якусь консерву до хліба. Для нашого відділку крупу і цукор виділили, і здорові юнаки по черзі це несли.
Отак розв’язалась наша харчова проблема. Роман і Володя лишились в таборі, їх перевели в курені на нічліг і харчування.
Відділ на Сивулю вів ст. пластун зі Станіславова. Нас 22 юнаків переправили через Лімницю через «понтонний» з пластових палиць міст, дехто пройшов в брід, бо міст тріщав. Прогулка в початках жартівлива скоро нас замучила. Подорож в горах для волинян не привична. Скоро втомлює, а тут в додатку напали на нас дощі. Коли опинились на Сивулі – мряка і хмари були нижче нас, й як тільки почало гриміти стрімголов по каменистих схилах, а відтак і комодеревиці(карлові кущі, сосни), подались вниз. Опинились в лісному господарстві(кілька будинків та кілька оберегів на сіно). Там і розмістились на відпочинок і нічліг. Ранком, коли вставали, на нас гостинно лежали наші друзі, бо дощ їх зігнав з країв оборога.
Розігріла нас сонячна погода, підкріпились харчами, а відтак пісні, жарти й спроби створити жартівливу пісню про подорож і чай несолодкий( бо цукор розтанув на дощовій зливі).
Вертаючись до табору, купались в холодній Лімниці чи принагідних потічках. Якось в табір зайшла і польська поліція. На прохідній варті зробили ревізію, пошкодили телефонне сполучення з табором(куреня), дещо сконфіскували, журнали, літературу в таборі. Та в нас все одно дальше йшли заплановані заняття, пластові іспити другої проби деякі розривкові інсценізації, походи до церкви в Підлютому, де часто бував і митрополит Шептицький і кількадесять, а то й більше сімей з дітьми відпочиваючих.
У таборі були і курені з Волині. В початках була в нас пригода, підмочило нас в шатрі. Ми не знали, що гірські зливи відразу й потоки творять й мусили вдруге ставити шатро у відповідному місці, обкопавши його глибшим рівнем для спуску води.
Запам’яталося святочне прощання з табором, інсценізації, співи та прощальні промови. І знову до Брошнева, а там пішки по приблизнознайомих шляхах. Недалеко від Львова задержались у пароха села Поршна о. Возняка. Тут затримали нас його дочки пластунки Марійка, 15 літ(з часом дружина Василя Бандери, який загинув у німецьких лагерях-крематоріях, та молодша Люба, що згодом вийшла заміж за Миколу Лемика(якого німці вбили у Придніпров’ї в 1942 році), а вона ще живе в Іван-Франківську. Тут також причепився до нас польський п’яний поліцай, але був настільки п’яний, що побоявся з нами зв’язуватись.
З Поршни подались домів, а відтак до шкільних обов’язків.
СКОБ! 14 січня 1996 року.
Григорій Пришляк.
Друг Тато пише
СКОБ!
Шановні Друзі!
Я тривалий час веду цілий ряд розсилок для УПН, УСП, УПС, що відповідає моїй поточній діяльності. Усі матеріали, що є в цих розсилках до Ваших послуг. Я співпрацюю з Пластунами станиці Тернопіль, округи Тернопіль та з сеніорами Куреня ЦМ як Курінний 44-го Куреня УПС. Як бувший гніздовий гн.15УПН цікавлюся Пташатами(в мене 6 онуків) та новацтвом станиці. Як Зв’язковий 13- го Куреня УПЮ зацікавлений діяльністю цього Куреня. Для них випустив понад 10 чисел часопису "Характерник" з тим щоб відтворити 20-літню історію цього Куреня. Для Куреня ЦМ випущено понад 30 чисел часопису "Похилена Шафа". Це спонукало Курінь написати Альманах, котрий плануємо випустити до 09.07.2011. Саме тоді на Соколі відбудеться Ювілейне святкування 20-ліття Куреня. Друг Юрій Леськів готує книжку про патрона нашого Куреня Івана Чмолу, я йому відправив значну підбірку матеріалів, котру мені вдалося зібрати за 20 років.
Друг Тато, ЦМ
Шановні Друзі!
Я тривалий час веду цілий ряд розсилок для УПН, УСП, УПС, що відповідає моїй поточній діяльності. Усі матеріали, що є в цих розсилках до Ваших послуг. Я співпрацюю з Пластунами станиці Тернопіль, округи Тернопіль та з сеніорами Куреня ЦМ як Курінний 44-го Куреня УПС. Як бувший гніздовий гн.15УПН цікавлюся Пташатами(в мене 6 онуків) та новацтвом станиці. Як Зв’язковий 13- го Куреня УПЮ зацікавлений діяльністю цього Куреня. Для них випустив понад 10 чисел часопису "Характерник" з тим щоб відтворити 20-літню історію цього Куреня. Для Куреня ЦМ випущено понад 30 чисел часопису "Похилена Шафа". Це спонукало Курінь написати Альманах, котрий плануємо випустити до 09.07.2011. Саме тоді на Соколі відбудеться Ювілейне святкування 20-ліття Куреня. Друг Юрій Леськів готує книжку про патрона нашого Куреня Івана Чмолу, я йому відправив значну підбірку матеріалів, котру мені вдалося зібрати за 20 років.
Друг Тато, ЦМ
Підписатися на:
Дописи (Atom)
