Григорій Пришляк

СКОБ!
Продовжую по просьбі Булавної Галини друкувати
матеріали про Сеніорів. В подальшому постараюсь не забути інших.
друг Тато
ГРИГОРІЙ ПРИШЛЯК
20 квітня 1913 року народився на терені Австро-Угорської імперії, в Новосілках Буського району на Львівщині.
1935 року поляки швидкими темпами побудували концентраційний табір «Береза Картузька», де утримувались переважно політичні в’язні. Довелось там побувати і другові Григорію. В цьому ж таборі довелося побувати й моєму дідові.
Друг Григорій повернувся з Сибіру в 1971 році, відбувши 25 років совєтських таборів. В 60-х роках йому довелося побувати в Тайшеті, де перебувала й моя мати, котра повернулась додому в 1962 році.
У 1992 році відійшла на Вічну Ватру дружина Григорія Стефанія.
В 1996 році друг Григорій був у Булаві сеніорату. Його відзначала надзвичайна працьовитість і дисциплінованість. Мене вражала невичерпність його енергії та ініціативність. Це одна з основних відзнак, яка характеризує Пластунів довоєнного заприсяження від теперішнього покоління. Я це сприймав як належне: Дід Яків, Богдан Сітницький, Григорій Салевич, Дзіргач, Володимир Кашицький та інші вражали своєю обов’язковістю, самодисципліною. Ніхто ніколи не скаржився на свої болячки.
У 1997 році другу Григорію довелося поховати свого сина Василя. В своєму житті друг Григорій зазнав багато горя та випробувань. Чи не найтяжчим випробуванням є ховати своїх дітей.
Друга Григорія не стало 20.09.2002 року. В теперішній час ми вшановуємо наших Героїв. Надіюсь, що Пластові Сеніори не забудуть наших Славних Героїв, до числа яких належить і друг Григорій. Пропоную Вашій увазі його спогад про мандрівку на Сокіл в 1928-му році.
ГЕЙ ПЛАСТУНИ, ГЕЙ ЮНАКИ!
1928 року нас троє 15-літніх учеників української Академічної гімназії у Львові, в пластових одностроях зібрались на прогулку в Карпати. Це Романів Володимир з Чижикова біля Львова, Сторощук Роман львівський «батяр» і Пришляк Григорій з Новесільк-Ліських повіт Камянка Струмілова.
\ Вихідний пункт село Новосілки і вже на четвертому селі (Убиня, Хренів, Дідилів), що розтяглись понад річкою Думна, легітимує нас, допитує, але не задержує(не арештує) польська поліція постерунку Дідилів.
Пішком добираємось до Львова, це тільки польовими стежками і дорогами та стежками біля залізничного шляху (Підліски, Борщовичі, Вислобоки, Підбірці, Кривчиці). У Львові перепочили й переночували в пластовій домівці по вулиці Бляхарській. Запаси харчові в нас - це хліб і сухарі, трошки крупи, трішки солі, поташу й цукерайку, це для дроблення соленої води. У Романа казан для варива. В кожного з нас наплічник і палиця пластова 1,89 метра, пластовий капелюх, на ногах черевики. В наплічнику білизна, коц.
Грошей ні гроша. У мене на руці вуйків годинник, якого позичив без дозволу. Родичі наші не знають, куди і як надовго ми пішли.
Все пішком. Затримуючись по селах, вступаємо до своїх знайомих товаришів по гімназії або питаємо про інших учеників, там ночуємо і харчуємось (хліб, молоко), бо, звичайно, такі господарства не бідні, треба їм платити за навчання і харч у місті.
У Стрийській пластовій домівці порожньо. Тут ночуємо і відпочиваємо на своїх харчах – та пробиваємось дальше. На відпочинках спалюємось, купаємось в свічі й інших річках.
Станція Брошнів. Ночуємо в стодолі в українця, небагатого дідича. Наймичка приносить нам скромний панський харч, вечерю та сніданок. І, подякувавши, подались вузькою колейкою понад Лімницею до табору Сокіл біля Підлютого.
У таборі примістились з краю в лісі, недалеко від мешкальних куренів. Поставили свій намет і на довгій тичці повісили нашу пластову (51 –го Куреня) малинову Хустку, неначе як прапор, та та подались знайомитись із пластунами. Стрінули і свого зв’язкового ст. пластуна Шаня Старосольского.
Табір платний, а ми без грошей, от так собі окремо. Роман варить кашу (стажувався в кухарки біля старшої сестри), збираємо ягоди в лісі. Намагались ловити рибу, але без успіху. Володя заходить у столову табору часом і з успіхом. Трохи бідуємо із харчами. Табір оголошує набір на три різні мандрівки: на Говерлу, Сивулю і Високу. Найважче на Говерлу, але там мене не приймають, бо замало крепкий. «Ображений» погоджуюсь йти на Сивулю. Отримав дві буханки хліба, якусь консерву до хліба. Для нашого відділку крупу і цукор виділили, і здорові юнаки по черзі це несли.
Отак розв’язалась наша харчова проблема. Роман і Володя лишились в таборі, їх перевели в курені на нічліг і харчування.
Відділ на Сивулю вів ст. пластун зі Станіславова. Нас 22 юнаків переправили через Лімницю через «понтонний» з пластових палиць міст, дехто пройшов в брід, бо міст тріщав. Прогулка в початках жартівлива скоро нас замучила. Подорож в горах для волинян не привична. Скоро втомлює, а тут в додатку напали на нас дощі. Коли опинились на Сивулі – мряка і хмари були нижче нас, й як тільки почало гриміти стрімголов по каменистих схилах, а відтак і комодеревиці(карлові кущі, сосни), подались вниз. Опинились в лісному господарстві(кілька будинків та кілька оберегів на сіно). Там і розмістились на відпочинок і нічліг. Ранком, коли вставали, на нас гостинно лежали наші друзі, бо дощ їх зігнав з країв оборога.
Розігріла нас сонячна погода, підкріпились харчами, а відтак пісні, жарти й спроби створити жартівливу пісню про подорож і чай несолодкий( бо цукор розтанув на дощовій зливі).
Вертаючись до табору, купались в холодній Лімниці чи принагідних потічках. Якось в табір зайшла і польська поліція. На прохідній варті зробили ревізію, пошкодили телефонне сполучення з табором(куреня), дещо сконфіскували, журнали, літературу в таборі. Та в нас все одно дальше йшли заплановані заняття, пластові іспити другої проби деякі розривкові інсценізації, походи до церкви в Підлютому, де часто бував і митрополит Шептицький і кількадесять, а то й більше сімей з дітьми відпочиваючих.
У таборі були і курені з Волині. В початках була в нас пригода, підмочило нас в шатрі. Ми не знали, що гірські зливи відразу й потоки творять й мусили вдруге ставити шатро у відповідному місці, обкопавши його глибшим рівнем для спуску води.
Запам’яталося святочне прощання з табором, інсценізації, співи та прощальні промови. І знову до Брошнева, а там пішки по приблизнознайомих шляхах. Недалеко від Львова задержались у пароха села Поршна о. Возняка. Тут затримали нас його дочки пластунки Марійка, 15 літ(з часом дружина Василя Бандери, який загинув у німецьких лагерях-крематоріях, та молодша Люба, що згодом вийшла заміж за Миколу Лемика(якого німці вбили у Придніпров’ї в 1942 році), а вона ще живе в Іван-Франківську. Тут також причепився до нас польський п’яний поліцай, але був настільки п’яний, що побоявся з нами зв’язуватись.
З Поршни подались домів, а відтак до шкільних обов’язків.

СКОБ! 14 січня 1996 року.

Григорій Пришляк.